Печальное предисловие Сейчас ночь с воскресенья на понедельник, 1-2 ноября 2009 г. Завтра Украина ожидает прибытия мудрых экспертов ВОЗ, завтра должна дать ответ некая особо правильная Лондонская лаборатория. Я искренне собирался написать о гриппе через пару дней - уж очень хотелось дождаться хоть какой-нибудь адекватной и объективной информации. Но вот только что разговаривал со знакомой медсестрой, которая работает в поликлинике. Ей позвонила начальница (зав. отделением) и сказала: завтра на работу, так чтоб с собой принесла 3 маски. На вполне справедливое возражение, дескать, где ж я их возьму, последовал более чем адекватный по нынешним украинским реалиям ответ: «твои проблемы, приказ главврача, ночь длинная, сошьешь…». Эта информация стала последней каплей: похоже, молчать больше нельзя, надо говорить. На самом деле и пятницу, и субботу я только и делал, что говорил. В адресной книге моего телефона 850 записей и, похоже, за эти два дня позвонили все. Отвечал на вопросы, как мог успокаивал, объяснял… Я прекрасно понимал, что если уж мои друзья и пациенты (т.е. люди заведомо прошедшие и практическую, и теоретическую подготовку по лечению вирусных инфекций) впадают в панику, то общая ситуация просто катастрофическая. В пятницу я разговаривал с руководителем одного из Харьковских телеканалов. Выяснилось, что шансов поговорить с жителями города нет никаких. Абсолютно все время занято политиками. Вечером того же дня шло шоу Савика Шустера, посвященное ситуации в Украине в связи с гриппом. Это шоу было моим самым большим потрясением за последние годы: такого жгучего стыда за собственную страну я не испытывал никогда…

Ще два тижні тому у нас повигрібали з аптек все, що хоч віддалено нагадувало протизастудний препарат. Акурат саме тоді я й виявив, що твориться щось неймовірне. Відвідини аптеки ввели мене у стан легкої задуми – мені віддали чи не останній порошок від застуди і я, як і сотні моїх земляків, подибав до праці, щоб там пройти повний курс самолікування.

Отже, я пив якусь швидкорозчинну гидоту з ароматом лимона. Від цього аромату в’янув справжній лимон і залишався незмивний осад на стінках чашки, однак, я пив. Увечері слизову рота я допалив кінською дозою цибулі і виполоскав содою та йодом останні залишки недобитих мікробів з горла. Кодою дня стало півгодинне виколупування металевої кришечки в’єтнамського бальзаму «Зірочка» з металевої ж коробочки. Замордувавшись воювати з «Зірочкою» і, віддовбавши ледь не зубами, ту жирно-слизьку металеву кришечку, я втомлено впав у ліжко…

Зранку наочно видно було всі ознаки одужання – язик з білого став лимонно-жовтим і залишки ядучого порошку з ароматом, ідентичним натуральному, скрипіли на зубах, заглушаючи кашель. Голова важка, мов чавунний баняк і у грудях благородний присвист, наче в актора Ульянова, що грав «вора в законі» у фільмі «Антикіллер-2». Кашляв я теж красиво: глибоко вдихав, а потім, згинаючись вчетверо, надривно відхукував прямо в підлогу – в здоровому тілі і кашель здоровий! При цьому я приємно червонів до ліловості і очі вилізали з орбіт так, що контактні лінзи випадали…

Любі мої! Я все робив неправильно. Я самолікувався. Як і сотні моїх співвітчизників. Зараз я чудово розумію, що так робити більше не можна, однак, я нічим не ліпший від усіх інших – я також хрещуся, коли влупить грім і маю чудову звичку користуватись стратегічним прийомом «якось та воно й буде»…