СТЕБНИК Віддаль від Дрогобича 8 км. Населення: українців 2,433, поляків 462, жидів 253, інші 128. В селі була Читальня Просвіти. Залізнича станція в місці уможливлювала живий зв'язок з Філією Просвіти в Дрогобичі, що сприяло посиленню праці. Національно свідома молодь успішно поширювала народню освіту та вміло протиставилася чужим впливам. Парохом села був отець Петро Микелита, ур. 1868, загально шанований та заслужений священик. Церква дерев'яна з 1787 р. М.Івасівка (Лищук)
Відоме з салін і копальні каїніту село Стебник (тепер у Дрогобицькому районі Львівської Області) віддалене три км. від Трускавця, 9 км. на схід від Дрогобича і 9 км на захід від Борислава, у самому підніжжі т. зв. "Орівської скиби". З надрових багатств Стебника найшвидше почали використовувати соляну ропу для виварювання кухонної солі. Сіль у Стебнику видобувалась, мабуть, ще в часи Київської Русі, коли цей район був найгустіше заселений на Підкарпатті). Населення Стебника було у 80 відсотках українське, 20 відсотків творили поляки, жиди, німці і чехи. В австрійсько - польських часах стебничани, за малими виїмками, називали себе "русинами", їх національна свідомість була слаба, селяни в більшості пролетаризувалися. До другої світової війни в Стебнику було затруднених при продукції солі та в інших копальнях коло двох тисяч робітників. За Австрії це були українці, мешканці Стебника, Колпця, Трускавця, Сільця, Доброгостова. Селяни залишали рільництво і йшли на працю до копалень солі, що давало їм кращий прибуток, а на старість забезпечувало пенсією. Багатші господарі наймали слуг (наймитів), що працювали на господарстві, а самі працювали в копальнях. З приходом польської окупації ситуація різко змінилася на шкоду корінного українського населення Стебника й околиці. З 1920 року почався сильний натиск на українське робітництво, наших людей звільнювали з праці, а на їх місце приходили поляки з сусідніх сіл, або мазури-колоністи. У 1936-1939 роках лиш 18% наших людей було затруднених у копальнях, та й то, переважно, "пожондні русіні". В 1921 році прибула до Стебника більша група поляків зі Шлезька. Фабричні власті ішли їм на руку, помагали влаштуватися так, що по рокові часу кожний з мазурів будував собі гарний дім у найкращій частині Стебника. Розбещене польське робітництво так розпаношилось, що нападало на наших людей на вулицях і побивало їх. Поляки зорганізували "Звйонзек Стшелєцкі" і "Кулко Рольніче", польонізація Стебника йшла на повну пару. Як же виглядало українське організоване життя тих часів? Як далеко сягають мої інформації, в 1889 році парох Стебника, о. Хиляк, і Михайло Івасівка (дід автора цих рядків), що був у тому часі директором одної з копалень солі, заснували там першу Читальню Обшества ім. Качковського. В тих часах багато стебничан належало до москвофільського табору. Не дивлячись на кращі матеріяльні умови, як у сусідніх селах, Стебник не спромігся тоді видати когось видатнішого з інтелігенції. Пригадуються мені лиш два імена: інж. М. Івасівки; який жив у Перемишлі, і В. Івасівки, учителя народної школи в Бориславі. Саме ця недостача інтелігенції, як також пролетаризація українського населення і впливи чужинців притуплювали зростання національної свідомості Стебника. Наслідки виявились яскраво під час наших Визвольних Змагань, коли в ряди Української Галицької Армії зголосилось добровільно всього 26 людей, які знали, хто вони і за що йдуть воювати. В той час Стебник міг би був вислати на фронт принаймні сотню стрільців! За ці недоліки і брак патріотизму прийшлося потім гірко платити окупантові! І в наше віконце засвітило сонце, коли парохом Стебника став о. декан Петро Микелита. З його ініціятиви засновано в Стебнику в 1922 році українську гімназію УПТ, що її директором став проф. Микола Мацюрак. До учительського складу належали ще професори: Михайло Іваненко, Михайло Микитин, В. Соколовський. Теодор Логин, як також о. декан Микелита. Українська гімназія та її професори, молоді виховники, внесли нове життя, нового духа в наше село, піднесли рівень національної свідомости стебничан. Проф. М. Іваненко зорганізував гарний мішаний хор та аматорський гурток, що втішався гарними успіхами не лише в Стебнику, але і в Дрогобичі, Трускавці, Тустановичзх і по інших селах. При хорі й театральному гуртку гуртувалося багато молоді і старших громадян, зокрема, гімназійні учні. З правдивою вдячністю мусять згадувати всі стебничани нашого пароха, о. декана Петра Микелиту, душпастиря-патріота, батька, опікуна й добродія громади, справжнього аристократа духа, що любив кожного ближнього-українця, як самого себе, що як добрий пастир, пережив з своїми парохіянами всі добрі і лихі часи, всі трагедії: його єдиний син загинув під час українсько-польської війни в ранзі хорунжого в боях за залізничу станцію в Устриках. По своїй вдачі наш о. декан був людина спокійна, лагідна, завжди з добрячою усмішкою на устах. Хвалили його люди за те, що 'не дер за треби". Виконував свої душпастирські обов'язки безкорисно, біднішим парохіянам помагав, віддаючи їм на винайм землю чи пасовище, теж дуже часто безплатно. Коли чесний парохіянин виправдувався, бувало, що не має чим заплатити, о. декан з усмішкою відповідав: "Як будеш мати, то віддаси. Одні віддавали, інші "забували". Багато труду й зусиль поклав о. декан П. Микелита, щоб зорганізувати в Стебнику громадсько - національне життя, як також піднести і зміцнити наш стан посідання. Він закладає кооперативу "Єдність" і протиалькогольне Т-во "Відродження", будує нову, гарну церкву, а потім одноповерховий, мурований будинок Читальні Просвіти 3 театральною залею. Читальня ім. Качковського якось сама зникла, не знати як і коли, бо й не залишилось стільки членів, щоб можна було вибрати управу. Нашому парохові-патріотові довелося зазнати багато шикан і переслідувань від польської адміністрації. Польське староство в Дрогобичі ніяк не хотіло дозволити на побудову Народного Дому в Стебнику. Отець декан мав з тим дуже багато тяганини, їздив навіть в цій справі до Варшави, до міністерства, а таки дозвіл привіз! Ще кілька слів про міжнаціональні відносини в Стебнику. Розуміється, під час польської окупації поляки докладали всіх зусиль, щоб село ополячити. Директором копальні був інж. Ґрохольський, потім інж. Шилава — поляки. Керівні пости в адміністрації займали переважно спольщені чехи. Як пам'ятка по небіжці-Австрії залишився ще один чех, капельмайстер фабричної оркестри, що давала концерти в парку, весняною порою, грала також на урядових парадах 3-го травня. В Стебнику був так званий "Звйонзек гурнічи", щось на зразок профспілки, чи робітничої унії. Членами цієї спілки були, переважно поляки соціялістичних переконань, а також українці лівого крила з просовєтськими симпатіями. Це були часи так званої "українізації" в Україні і ліві впливи ширилися також у Західній Україні. "Звйонзек" старався впливати також на нашу гімназійну молодь. Часто запрошували на свої збори деяких учнів, щоб їм, мовляв, посекретарювати, очевидно, за заплатою. Деякі бідніші учні ловилися на таку вудочку. Пригадую, весною 1925 року учні Стебницької гімназії маршували в поході під час робітничого свята 1-го травня... До речі, польська поліція розігнала цей похід, побила робітників, а лідерів свята арештувала. В тому часі в гімназії вчилася не тільки українська молодь Стебника й околиці, але й поляки, німці і жиди. Гімназія не мала права прилюдности І тому треба було робити кінцевий річний іспит в гімназії в Стрию. Не знаю, з яких причин стеб-ницьку гімназію зліквідовано в 1929 році. Багато учнів перейшло тоді до гімназії в Стрию, дехто до Львова, а чимало талановитої молоді бідніших батьків мусіли залишитись вдома, не маючи матеріяльних засобів на дальшу науку. Проте, вони стали потім добрими працівниками на громадській та організаційній роботі. Тепер трохи статистичних даних, очевидно неповних, бо пишу з пам'яті. У Стебнику були (крім гімназії) 2 народні 7-клясові школи, одна польська, друга з "рускім єнзикем викладовим" (українська). В шкільництві працювало коло 20 учителів, з того тільки 6 українців. Була церква, костел, 2 синагоги, поштовий уряд, "Каса Хорих", залізнича станція та кінотеатр. Було 10 крамниць жидівських, 8 польських, 2 приватні українські та одна кооперативна. Був один годинникар-жид, 2 фризієри, 4 ресторани (2 польські, два німецькі), 8 т. зв. трафік з тютюном і цигарками (6 польських, 2 українські), 3 жидівські м'ясні крамниці, 2 українські, одна польська. Як уже згадано, Стебник не спромігся видати багато інтелігенції, як за австрійських часів, так і за польських. До вибуху другої світової війни він видав лише двох правників, 4-ох фармацевтів, трьох інженерів, 8 техніків з технічною школою, двох з гірничою. Зате численніші були лави ремісництва – столярів, слюсарів, дентистичних техніків, ковалів, мясарів, огородників, шевців, кравців. При цій нагоді хочу відмітити ще одну форму зарібкування, що з неї користало зубожіле й безробітне населення Стебника. Це були приватні і нелегальні "фабрики" соли: стебничапи майструаали собі з бляхи великі посудини-збірники, наливали туди соляну воду з джерел, яких не бракувало, і виварювали сіль домашнім способом. Одні варили, другі скуповували і розвозили по гірських селах, де продавали по конкуренційній ціні до монопольної. Звичайно, поліція слідкувала за такими конкурентами, і, вислідивши "фабрику", нищила все її устаткування, а "продуцентів" саджала в тюрму за підривання монополії. Хочу коротко спинитися над політичними умовинами, що склалися в ті часи під польською окупацією в Стебнику. Я вже зазначував, що національна свідомість була слаба, вона зросла щойно тоді, коли в селі постала українська приватна гімназія. Перевага робітничого елементу, переважно польського і чужинного походження, пролетаризація українського населення, створила умови, в яких національному рухові важко було розвиватися. Іншу проблему творили впливи лівих, соціялістичних і комуністичних організацій, на наше робітництво, на нашу молодь. Фактично, до 1930-го року в Стебнику ніхто не чував, наприклад, про ОУН: за те Існували лівацькі організації, які підривали національні прояви організаційної роботи. Я вже згадував, що в Стебнику було багато молоді, що мала нижчу і середню освіту, на жаль, вона попала під впливи лівих, або сторонила від зорганізованого життя. Було в нас, наприклад, гімнастичне товариство "Сокіл", що мало коло 200 членів молоді від 17 до 21-го року життя, але провід цього товариства складався з лівих елементів, так званого сель-робівського напрямку. На мою думку, вина тут лежала і по стороні батьків народу. Коли в нас заснували гімназію, треба було обов'язково зразу зорганізувати Пласт. В Пласті "ріс новий люд", а в Стебнику не було нікого, хто був би про це подумав. В Стебнику були тоді дослівно два пластуни, між ними автор цих рядків. При читальні "Рідної Школи" працював мішаний хор і в ньому було чимало свідомішої молоді. Весною 1930-го року я зустрівся з кількома моїми колегами, членами цього хору, і запитав їх, чи вони не хотіли б вступити до Пласту. Для "пропаганди", я примаршував з трускавецьким куренем, у повному виряді, до Стебника, щоб зробити на хлопців враження та викликати бажання бути в однострої. Якраз підійшов Великодній Тиждень. У Велику П'ятницю я прийшов до Стебника з одним пластовим гуртком, в якому були: Василь Білас, Дмитоо Данилишин, Вясиль Павлікович, Теодор Мацьків, Семен Білас і я. Ми попоросили пароха, чи дозволить нам тримати почесну варту біля Божого Гробу. Ми дістали згоду. Наша постава захопила хлопців, до мене зараз підійшли мої колеги з пропозицією заложити Пласт у Стебнику. Щоб не гаяти часу, зараз таки третього дня Великодніх Свят я скликав перші сходини. Було присутніх 18 хлопців. Щоб заснувати пластовий гурток, треба було підготовити принаймні 7 учасників до першого іспиту. Пішла праця над підручником "Життя в Пласті" д-ра Тисовського - Дрота. Хлопці вивчали пластові закони, робили прогульки, ощаджували гроші на пластові однострої, капелюхи і т. д. Я повідомив моїх пластових зверхників, що мої хлопці готові до першого іспиту. Ціла підготовка до іспиту відбувалася законспіровано, і такий законспірований мав бути самий іспит, щоб не попастися на очі поліції. На іспит мали приїхати з ту-становецького куреня досвідчені пластуни-розвідники, а назначено його на першу неділю жовтня, в годині 2-ій по полудні, в лісі "на Баньках" біля Трускавця. 1-го вересня 1930 року почався шкільний рік, а 27 вересня поліція заарештувала в Дрогобичі провідників Пласту і розв’язала гімназію. Тоді попали під ключ 42 особи, з директором гімназії Н. Кузьмовичем на чолі, професори Байрак, Іваненко, інж. Озаркевич, з хлопців - В. Білас, Мотика і я з ними. Перший пластовий іспит у Стебнику — не відбувся. Коли нас випущено з самбірської тюрми, зараз таки першого понеділка зустрів мене в Дрогобичі коло Народної Торгівлі Михайло Гнатів, шо був для нас взором українського революціонера, його відвага, рішучість, його погляди на справи дуже мені імпонували. Я знав, що ця людина нічого непродуманого не зробить, і нікого не зрадить. Рік пізніше я впевнився в цьому, коли М. Гнатів зорганізував напад на пошту в Трускавці. Під час нашої зустрічі в Дрогобичі М. Гнатів настоював на тому, щоб я зорганізував групу ОУН у Стебнику. Справа була не легка... Я вже писав про те, що в Стебнику були горою лівацькі елементи, а моя особа була для них сіллю в оці. Проте наказ мусів бути виконаний! Цілу дорогу з Дрогобича до Стебника я передумував, хто З моїх шкільних товаришів міг би включитися в організаційну роботу, або, принаймні, не "всипати" мене, коли я звернуся з пропозицією — вступити до ОУН. Цілу ніч не спав, а все ломив собі голову, —до кого ж першого звернутися?.. Врешті я прийшов до висновку, що мій товариш М. Л. виявляє деякі симпатії до націоналістів, хоч і є секретарем робітничого (лівого) товариства "Гірник". День перед святом Покрови я зустрів М. Л. і безлично збрехав, що з ним хоче бачитися один пан завтра, в 3-ій по полудні між Трускавцем і Стебником. М. Л. був цікавий, що це "за пан" і погодився на зустріч. День був дощовий, похмурий, скісний "капуснячок" сік просто ввічі, коли ми з М. Л. йшли на зустріч незнайомому "панові". На дорозі здалеку зарисувалась висока постать в темному пальто, що прямувала рішучим кроком до нас. Коли ми зрівнялись, я представив М. Гнатову М. Л., та й обернувся на п'яті і без слова відійшов геть. На другий день вранці прийшов до мене М. Л. і сказв: "Шляґ би тебе трафив,але нехай я вже є член ОУН! Вже і заприсяженнй! Згодом група ОУН в Стебнику збільшила своє число бувшими гімназійними учнями,студентами, ремісниками, селянами, а то й робітничою молоддю. Два члени ОУН із Стебника брали участь в нападі на польський банк у Бориславі (1930), два стебничани були в нападі на пошту в Трускавці (1931). Зорганізовано самооборону перед нападами комуні-зуючої молоді в той спосіб, що до Організації втягнено місцевих так званих "батярів". З них потім стали чудові боєвики, що їх організація вживала до окремих завдань, з яких вони знаменито вив'язувалися, раз тому, що поліція не підозрівала їх в українському патріотизмі, а, по-друге, може й не хотіла зачіпатися з такими забіяками. Національна свідомість у Стебнику зростала, багато молоді перейшло з комунізуючого "Сокола" до Т-ва "Відродження". В 1933 році арештують М. Л., П. Л., і В. М., на "всипу" зрадника Миколи Мотики. Вони дістають судові вироки — 12, 8 і 4 роки, що їх відсиджують до кінця, крім М. Л., що вийшов з тюрми по вибуху польсько-німецької війни. В 1934-му році був арештований мгр. Ст. Онисько, і автор цих рядків сидів у дрогобицькій тюрмі, в камері ч. 9, з Мирославом Турашем і Миколою Жириком з Болеховець. Під кінець тридцятих років польська поліція була дуже затривожена активністю націоналістів Стебника. Організація міцно запустила своє коріння також по довколишніх селах, як Орів, Доброгостів, Колпець, Солець, Улично. Вибух другої світової війни застав Стебник не таким, як він був до першої світової війни. Стебничани стали свідомими українськими патріотами, готовими на жертви і посвяту в ім'я національних ідеалів. Цю свою готовість вони заманіфестували життям і кров'ю, коли насунув зі Сходу новий "визволитель", як почалися арешти, розстріли, катування і масові вивози на Сибір та в Казахстан... "Найдемократичніша в світі влада" показала своє справжнє, кровожадне й загарбницьке обличчя.
