(нар. 8.05.1955, м. Стебник Дрогобицького р-ну Львівської обл.).

Учасник руху за незалежність 70 - 90-х рр.

З національно свідомої родини: дід, адвокат Володимир Старосольський (1878 – 1942), захищав на суді Василя Біласа і Дмитра Данилишина (1932), брав участь у захисті Степана Бандери (1934), загинув у Сибіру. Практично всі родичі були репресовані. Батько, Старосольський Зеновій (1933 – 1986) – робітник, мати, Головко Оксана Миколаївна, 1935 р.н., – медсестра.

1971 р. 16-річний 10-класник школи № 7 С. з друзями створив націоналістичну групу (до 30 осіб) для боротьби за незалежність України. Керував групою на рік старший Роман КАЛАПАЧ. Юнаки ставили за мету насамперед здобути вищу освіту, але їм уже хотілося діяти.

Під час одного зібрання у Михайла Кулика Р.КАЛАПАЧ запропонував 1 травня піднести над Стебником жовто-блакитні прапори і тим показати, що є ще люди, які борються за самостійну Україну. Жовту матерію він купив у Львові за гроші Зіновія Дмитріва. Оскільки блакитної ніде в продажу не було, 6.05. 1972 р. С. запропонував зняти прапори УРСР, щоб використати синю частину на український прапор, але їм це не вдалося. Уночі проти 7.05 Р.КАЛАПАЧ з З.Дмитрівим таки зірвав два прапори. Уночі проти 9.05 С., Р.КАЛАПАЧ з участю Петра Яруніва вручну пошили два прапори. Тієї ж ночі КАЛАПАЧ і С. вивісили їх – один на балконі будинку культури «Шахтар», другий – на клумбі в центрі міста, знявши з флагштока прапор СРСР (який викинули в річку). Держак прапора обмотали тонким мідним дротом, щоб він щільно зайшов у трубу.

Директор будинку культури вранці побачив прапор, зняв його, сховав під трибуну, але нікуди не доповів. Другий же прапор висів аж до 14-ї години: наїхали кагебісти, міліція, але боялися, що там заміновано, чекали саперів. Подивитися на прапор приходило багато людей.

Місцевий кагебіст Василь Задерей не зміг виявити сміливців. Тоді слідча група під керівництвом майора КГБ Харитонова з Києва перевірила всіх 450 колишніх політв'язнів, які мешкали в Стебнику, де хто був, що робив у той час, але не змогла знайти винуватців. Справа набула гучного розголосу. У будинку культури скликали збори, закликали виявити «злочинців». Аж тоді директор дістав з-під трибуни прапор…

Тим часом член юнацької групи Володимир Пікас забув у школі зошита з записом хвиль радіостанцій «Свобода», «Німецька хвиля», «Голос Америки». Директор школи Ісаак Камса відніс зошита в КГБ. Впала підозра на школярів. Переможцеві математичних олімпіад, відмінникові й секретареві комсомольської організації школи С. та Михайлові Кулику поставили двійки з поведінки, їх не допустили до випускних екзаменів і виключили зі школи. Тільки два вчителі були проти.

Щоб відвести підозру від С. та Кулика, у серпні 1972 р. Р.КАЛАПАЧ, який уже складав екзамени на юридичний факультет Львівського університету, хотів організувати розклеювання листівок у Стебнику та Дрогобичі, але один з учасників групи обмовився про цей намір батькові. Той видав усю групу в обмін за звільнення з кримінального ув'язнення другого свого сина. Юнаків почали викликати на допити в КГБ. С. допитували 27 годин безперервно. Нічого не добившись, відпустили під розписку про невиїзд. Гадаючи, що молодими людьми керував хтось старший, вирішили постежити за ними. Тим часом С. улаштувався робітником «Стебникпромбуду» і вже психологічно був готовий до арешту.

9.02 1073 р. С. і Р.КАЛАПАЧ були заарештовані. Їм погрожували психіатричною.

На закритому засіданні судової колегії Львівського обласного суду, що відбулося 18 – 19.02. 1973, прокурор Коломієць Б.І. вимагав засудити Р.КАЛАПАЧА до 6 р. ув'язнення в таборах суворого режиму, С. – до 5 р. за ч. 1 ст. 62 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда»), а також за ст. 187-2 («наруга над державним прапором»). Адвокат Марія Поліщук доводила, що неповнолітні не можуть бути засуджені більше, як на три роки, що С., якому навіть на час суду не було 18 років, не може бути призначений суворий режим, передбачений ч.1 ст. 62. Суд під головуванням Хомка І.Ю. засудив Р.КАЛАПАЧА до 3 р. ув'язнення в таборах суворого режиму, а С. до 2 р. загального режиму, а також обох до 1 р. за ст. 187-2. Інших членів юнацької групи (Зиновія Дмитріва, Петра Яруніва, Михайла Кулика) провели як свідків у справі і віддали на поруки «трудовим колективами».

С. до його повноліття затримали в слідчому ізоляторі. У травні Верховний Суд УРСР привів вирок у відповідність із «найгуманнішим у світі» совєцьким законом: змінив режим з загального на суворий. Того зміненого вироку С. на руки не видали, лише зачитали в камері.

На етапі С. зустрівся з засудженими за створення «Українського національно-визвольного фронту” Зоряном ПОПАДЮКОМ і Яромиром МИКИТКОМ, з членами підпільної групи Петром ВИННИЧУКОМ та Миколою СЛОБОДЯНОМ – останні теж разом з іншими юнаками підняли прапори в м. Чортків.

С. карався в таборі ЖХ-385/19 у сел. Лєсной Зубово-Полянського р-ну, Мордовія. Працював у механічному цеху на обробці дерев'яних деталей стінних годинників. Українське середовище, земляцтва литовців, євреїв, вірмен, румунів, російських демократів добре прийняли наймолодшого політив'язня. Спілкувався з повстанцями Дмитром Синяком, Романом Семенюком, Миколою Кончаківським, Михайлом Жураківським, Іваном Мироном, о.Денисом Лукашевичем. Коли С. закінчив у зоні 10-й клас вечірньої школи, йому справили випускний вечір. С. брав участь в акціях протесту 30 жовтня (День політв'язня), 10 грудня (День прав людини).

Звільнили С. 9.02. 1975 р. на ст. Потьма, однак прапорщик супроводжував його до Москви і посадив у поїзд на Трускавець.

У Стебнику С. одразу взяли під адміністративний нагляд на рік. Влаштувався на роботу теслею. За появу в будинку культури та за вигаданим звинуваченням, що образив міліціонера, був засуджений до стягнення впродовж півроку 25% заробітку.

Вирішив того ж року вступити до інституту на заочний відділ. Дістав від міліції дозвіл їхати на вступні екзамени до Харкова, насправді вступив на математичний факультет Сімферопольського університету. Три роки приховував місце навчання. Навчався успішно, то одного разу 1978 р., коли повертався з сесії, у нього у Львові, де вже працював, міліція перевірила документи, в т.ч. залікову книжку. Йому наказали забиратися геть зі Львова. Через два тижні виключили з університету за «академзаборгованість», якої не було. Згодом С. з'ясував, що задовільна оцінка йому була виправлена на незадовільну.

Тим часом С. увійшов до кола вцілілих та звільнених правозахисників (Любомира Попадюк, Олена АНТОНІВ, Атена Пашко, Стефанія ШАБАТУРА, з Києва приїздив Борис АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ), яке обмінювалося інформацією, збирало і розподіляло допомогу родинам політв'язнів. Деякі галичани, які одержували пакунки від родичів з-за кордону, продавали ті речі і віддавали гроші на таку допомогу. С. возив ті гроші старим та немічним колишнім політв'язням, родинам політв'язнів, яким треба було їхати на побачення чи послати пакунок. У КГБ здогадувалися про таку діяльність С. і вирішили її припинити.

Інженер Микола Возняк попросив С. продати кілька радіомагнітол, щоб частину виручених грошей передати на ці гуманітарні цілі. С. віддав магнітоли до комісійного магазину. Але вони виявилися краденими. 28.03. 1979 р. він був заарештований і через два тижні засуджений за звинуваченням у «крадіжці державного майна» (ст. 81, ч. 2) до 6 р. ув'язнення в таборі суворого режиму, М.Возняк – до 6 р. посиленого режиму. Але ніде Возняк не сидів. Директор комісійного магазину, який допомагав збирати кошти для політв'язнів, згодом дістав 4 р. ув'язнення.

Два роки С. карався в колонії № 30, з весни 1981 – у колонії № 48 у Львові. Було, що в зонах виникали голоді бунти, бо урізали пайку, надходили зіпсовані продукти. Досвідчений зек, С. не мав конфліктів з оточенням.

Коли 2.09. 1982 р. в Казахстані був заарештований З.ПОПАДЮК, слідчий запропонував С. виступити свідком проти нього в обмін за пом'якшення його долі. С. категорично відмовився.

Відбувши половину терміну, С. як такий, що не мав порушень режиму, через суд був умовно-достроково «звільнений» – переведений «на хімію» в Новий Розділ. Умови там були нестерпні. С. протримався там 3 місяці. Щоб уникнути кримінальної провокації, він свідомо залишив місце покарання і 45 діб переховувався мандруючи. Більшість часу провів у Львівській обл., бував у Києві.

З безвиході повернувся «на хімію», звідки його через суд повернули на зону №48, додавши до терміну 45 діб.

19.05. 1985 р. звільнений. Жив у Стебнику. Мав 1 рік адміністративного нагляду: бути вдома з 7 год. вечора до 6-ї ранку. Були визначені громадські місця в місті, де йому заборонялося з'являтися. Щотижня ходив на підписку в міліцію. Працював на будівництві. Коли бригада автобусом їздила на роботу в Трускавець, Борислав чи Дрогобич, там С. не мав права відлучатися з робочого місця.

1985 р. через бабусю З.ПОПАДЮКА Софію Копистинську познайомився з дівчиною, яка їй тоді допомагала, Анжелою Санкаускайте, з родини репресованих литовця і українки. Вони одружилися, мають трьох доньок: Мар'яна 1986-го, Зоряна 1988 та Марусинка 1997 р.н. Добудував хату, яку розпочав батько.

У часи перебудови С. брав участь у створенні Української Гельсінкської Спілки на Львівщині, потім Української Республіканської партії. Був учасником пропагандивних «похідних груп» на Східну Україну. У 1990-95 рр. – крайовий організаційний референт ОУН (мельниківців), яка відновилася в Україні як всеукраїнська громадська організація.

1992 р. в центрі Стебника було відкрито пам'ятний знак з написом: «Тут 9 травня 1972 року було піднято національний прапор». С. не погодився, щоб там було його ім'я.

У зв'язку з закриттям Калійного комбінату «Полімінерал» у місті масове безробіття. С. мусив 1995 р. їхати на заробітки в Чехію, згодом у Литву та Польщу. У кінці 1996 р. очолив ініціативну групу, яка домагалася справедливості в постачанні й оплаті газу в Стебнику та Дрогобичі, дійшов до Європейського Суду в Страсбурзі. Щоб захистити економічні інтереси людей, у березні 1998 р. кандидував на посаду міського голови. Старий Стебник проголосував за С., а Новий, тобто привезені з Росії робітники комбінату, – проти. Набрав 4 тис. голосів (ІІ місце).

Працює на будівництві, час від часу безробітний.

Бібліографія.

Вісник репресій в Україні (ВРУ), 1981: 3, 4, 5; 1982: 3-29; 1985: 3-32, 9-23.

Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенції в русі опору 1960-80-х років – К.: Либідь, 1995. – С. 142.

Стус Василь. Твори. Т. 6, кн. ІІ. Львів: Просвіта, 1997. – С. 115, 213.

Пастух Роман. Стебницькі ломикамені // Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Дрогобич: Вид. фірма «Відродження», 1997. – С. 83, 417 – 418.

Архів ХПГ: інтерв'ю Л.Старосольського та його матері, записане В.Овсієнком 28.01. 2000 р. в Стебнику.

22.03. 2004. Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.

Внесені виправлення Л.Старосольського.