«Автомобільна дорога  -  лінійний  комплекс

Те, що «Вас вітає курортополіс Трускавець!» можна зрозуміти ще не прочитавши відповідну бетонно-літературну конструкцію при в’їзді до славного міста Нафтусі і першого у світі мера-карлсона. Україна – країна народжених літати. У Києві мер – космонавт, у Трускавці – льотчик. Тому вимагати, щоб ваші зуби не клацали, викришуючи пломби біля «Дніпра», а голова не лускала в стелю авта на Стебницькому кільці – марно. Народжений орлом – навіть асфальт на гніздо тягне, тому дорога – це справа винятково тих, хто приречено плазує на другій передачі в сторону Стебника. Але цього року, як нікотрого іншого, Трускавецьким дорогам прийшов гріб з музикою, якраз такий, як стояв по дорозі на Стебник – найбільший у світі.  
 
А у славному місті Дрогобич, що сусідує з містом Трускавець, нещодавно сталась знакова подія: на людському рівні відбулось остаточне  примирення трьох європейських націй. Народний переказ твердить, що поляк Мацєй, знаний на місцевих теренах, як  Мацик-Курва-Давай-Давай, привіз своїм автом до Дрогобича  німецького партнера по бізнесу – переказ не зберіг його імені, тому – хай буде Ґанс. Ґанса везли з Шегинь на Дрогобич мальовничими просторами Львівщини, через Комарно і Самбір… Очевидно, десь поблизу Брониці, де траса Дрогобич – Самбір розвалюється на двоє і всі авта в обидва боки їдуть обочинами, бо дорожнього полотна не існує, Ґанс заплакав. Він плакав щиро, як дитина. Сльози змішувались з порохами від українських доріг і, залишаючи брудні патьоки  на щоках, капали на колись білі німецькі джинси – Ґанс каявся. Він розгублено белькотав Мацику, що розуміє, чому їх, німців, не люблять у цьому краї. «Яких же ми завдали їм руйнувань у війну, що вони досі не змогли відновити доріг?!» - патетично питав себе й Мацика Ґанс. Мацик мовчав. Він завжди замовкав, коли проїжджав Шегині. У Мацика під колесами була масакра, яку місцеві звуть дорогою і, хоча, він щоразу знав на що йде, їдучи автом до Дрогобича, проте так ніколи й не звик…
 
Ґанса відпоювали від шоку у самому Дрогобичі, спільно українці й поляки. Вони довго пояснювали, що контрибуцію за дороги можуть взяти з німців «діньгами» і не варто   йому, Ґансу, побиватись – гроші ж у нього є. Ну нє?! Ґанс трішки відійшов і ходив винятково пішки, бо не міг повірити, що вулицями древнього міста, де народився Юрій Котермак і де жив та загинув Бруно Шульц, можна їздити. Втім, в те, що вулицями Дрогобича можна їздити, не вірять навіть місцеві мешканці. Однак, українець сильний тим, що може ігнорувати об'єктивну реальність. І те, від чого у німця стає серце – українець спокійно називає дорогою…
 
Наш патріотичний край, де в органах влади практично не лишилось москалів, а жиди – тимчасово не представлені, починається на повороті у Пісочному, акурат там, де закінчується дорога. Ви знаєте ту дорогу? Зі Львова на Чоп? О! Її робили македонці. Сини македонської землі проклали полотно від Львова до Чопа, за європейською технологією – в дорогу 90% фінансування і матеріалів, решта 10%  - у свою кишеню. У результаті – місцями ідеально рівна дорога з прекрасною інформативною розміткою і чудовими розв'язками. Ось уже три роки поспіль вона не піддається дії страшної галицької погоди, яка у Дрогобицькому районі стирає з лиця землі цілі міжміські траси. Так! Клімат, тільки клімат винен у тому, що всі дороги закінчуються у Дрогобицькому районі. Сувора природа не дає шансів нашим дорожникам і місцевій владі збудувати і підтримати у нормальному стані дорогу, яка могла б витримати 25-ти градусну літню спеку, 20-ти градусний зимовий мороз, весняні грози та осінню слоту. І все – в межах одного календарного року!
 
Деякі несвідомі громадяни кажуть, що якби наші шляховики використовували, як македонці,  європейські технології – тобто в дороги вкладали не 10% від фінансування і матеріалів, а, хоча б, 50%, то такі дороги могли б бути вічними, як Єгипетські піраміди. Та суворі закони природи кажуть, що начальнику райавтодору неможливо їздити на джипі хорошими дорогами. У них несумісність, спровокована рідкісним видом алергії – фінансової. А джипи – така ж прикра річ, як сємочки. Раз спробуєш – не відірвешся. Тому, передові досягнення вітчизняного шляхобудування полягають у наступних стандартах:
1. Дорога повинна вистояти до кінця фінансового року, щоб у КРУ не виникло питань;
2. Дорога повинна витримати дощ;
3. Дорога повинна розтанути разом зі снігом, що є запорукою  нового фінансування з бюджетів різних рівнів.
 
Чи ж не логічними є ці прості стандарти, які одночасно заміняють принципи? І як же правильно та чітко підходять до справи наші майстри доріг! Вони не ремонтують ті вибоїсті непорозуміння постійно – бережуть ту державну копійку, що залишаться на мінімальний рівень підтримання дороги у належному стані. Ці люди використовують залишки фінансування з максимальною ефективністю, тільки на час відвідин Президента (Прем'єр-міністра).
 
Перший раз будову століття можна було спостерігати ще у 2004-му, коли наше благословенне  місто, з короткочасним візитом на АТ НПК «Галичина», відвідав тодішній прем'єр–міністр В.Ф. Янукович. Той ремонт доріг запам’ятався тим, що проводився з відвагою і жертовністю будівельників БАМу кілька днів. Була вилизана ОДНА вулиця і розпочаті кілька ще. Або фінансування, або ентузіазм закінчився після відвідин Віктора Федоровича. Роботи були припинені і, на зрізані фрезом, до ще радянського асфальту, залишки доріг просто нанесли свіжу розмітку. Виглядало напрочуд свіжо та символічно – ніщо інше не могло так наочно показати міцний зв'язок поколінь і відданість традиціям.
  
Так же невимовно гарно було спостерігати шляховиків у Дрогобичі, які, перед візитом Ющенка до Нагуєвич, на ювілей І.Франка, кинулись робити дорогу від Дрогобича до Каменяревого села. У тому буремному для місцевого бюджету 2006-му – це була дійсно будова столітя! Кремезні хлопці у засмальцьованих куфайках сипали асфальт просто в калюжі і працювали безупину кілька діб, якраз у саму слоту. За кілька днів 15-кілометровий відтинок шляху був вилизаний і рівненький, як президентський стіл. А цей… Ющенко, прилетів вертольотом. Ну хоч раз би поступив по-людськи! Люди стратились, дорогу робили…
 
Ця дорога імені Ющенка пішла хвилями, ще не встиг Віктор Андрійович долетіти до Києва. А на наступний, після ювілею Франка, день, вона вже мала такий вигляд, наче саме тим трощеним асфальтом босі ноги малого Іванка, сина рудого Яця-коваля, прошкували собі до міста, шукати науки… Який професіоналізм у наших дорожників! Оцініть, як точно розраховано, яку кількість матеріалу слід додати в дорогу, щоб вона витримала візит поважного гостя і – ні на день довше! – не простояла.
 
А як багато асоціацій з'являється від наших доріг! А скільки перспектив постає перед моїми очима, коли я бачу, як ремонтуються великі та маленькі вулиці, провулки, траси та автостради! Я прозріваю не тільки туманні європерспективи, а й цілком реальну дату Європейського чемпіонату з футболу. Євро – 3120 може у нас відбутись. Не раніше. Ні. Бо це – технологічний процес.
 
Тішиться моє серце, спостерігаючи, серйозних мужчин, що рубають на рівненькі клаптики залишки наших доріг. Як тонкий–тонкий шар асфальту лягає на товстий шар гравію і апатичний водій катка самохідного філософськи курить на узбіччі, поки кобіта в помаранчевій камізельці натужно пре поперед себе чавунний каток на паличці, упираючись животом і загрібаючи ногами. Де ж ти ще побачиш таку життєву і таку точну алегорію «Україна  під керівництвом Уряду і Президента долає кризу?!»  
 
Ні! Що не кажіть, а наші дороги – це досконала ілюстрація держави, її ідеальний фотопортрет. І мені буде дуже шкода, коли їх зараз відремонтують. Ціле щастя – що не надовго. До наступної весни. 
© Канаріс [21.07.2009]