Має що сказати людям шановний Ювіляр. Слово доспіло і сиплеться, мов золота пшениця. Прекрасні сходи дає в наші дні те насіння, що він посіяв, бо слова живі, немов зернини.
Село Либохора Турківського (Боринського, Старосамбірського) району приваблює своєю красою. У цьому чарівному куточку України 22 грудня (в день, коли Церква вшановує зачаття праведною Анною Пресвятої Богородиці) 1941 року в сім’ї місцевих селян Олексія та Анастасії з родини Комарницьких народився син. 25 грудня місцевий священик Роман Коцюмаха охрестив його, давши ім’я Михайло. Хлопчик тут пізнав і красу гірської річки Либохірки, що впадає в ріку Стрий, і серпанок голубого туману над Карпатами, що мерехтів у сонячній долині.
Батько прищепив йому любов не тільки до молитви і праці, а й до музики, народної пісні, танцю, наполегливість у досягненні мети, а мати – щедрість душі, доброту, любов до краси, людей. За те вдячний син низько вклоняється своїм батькам і береже у своєму серці світлу пам’ять про них.
У 1951-1952 рр. після хвороби померли батьки. В десять років Михайлик залишився сиротою. Без слів можна зрозуміти, що означає сирітське життя. У маленькому дитячому серденьку зароджується любов до Бога. Коли було сумно і важко, то знаходив розраду і потіху в щирій молитві й розмові з вседобрим і многомилостивим Отцем Небесним вдома і в церкві, спілкувався з священиками. Великий слід у долі хлопця залишили місцевий священик о.Мирослав Сембратович, о.Олексій-Андрій Петришин, о.Михайло Матичак, який був засуджений, та інші добрі люди. Завдяки тітці Ірині та вуйкові (дідові) Андрієві Джурі, які опікувалися сиротою після смерті батьків, Михайло у 1959 році закінчив Либохорівську середню школу.
Він любив і поважав педагогів, дружив із учнями. В його пам’яті назавжди залишаться Ціко Степан Павлович, Танчій Мирослав Данилович, Кошарнівська Лідія Аристархівна, Двунос Іван Васильович, Чаплинець Теодозія Михайлівна та багато інших. У церкві співав, читав тексти слов’янською мовою. Мріяв стати священиком. Хоча як сирота міг вступити до різних навчальних закладів, але змушений був виконати заповіт батька. З усього району він першим пішов вчитися на священика з родини місцевих селян після синів священиків о. Михайла Біласа та о. Мирослава Сембратовича. Після складання іспитів дирекція школи зволікала з видачею атестата про середню освіту, бо знала, що Михайло Комарницький іде навчатися на священика. Але одного прекрасного дня, у неділю, коли він повертався з церкви, зустрівся із завучем школи Михайлом Павловичем Івашківим, який віддав документи зі словами: «Нехай тебе, Михайлику, Бог благословить на ту дорогу, якою маєш намір пройти!».
Після трирічного перебування в армії Михайлові вдалося здійснити свою мрію аж у 1965 році в стінах Одеської духовної семінарії за сприяння її ректора, архімандрита Володимира Сабодана, нинішнього глави УПЦ, який не раз допомагав і підтримував молодого священика. Після закінчення закладу навчався заочно у Загорській духовній академії Московської області.
13 лютого 1969 р. одружився з Комарницькою Теодозією. У березні того року був висвячений на диякона, а 7 квітня, в день Благовіщення Божої Матері, був висвячений у сан священика у Свято-Успенському кафедральному соборі м.Одеси митрополитом Сергієм Лариним. Того ж року з благословення митр. Миколая Юрика розпочав пастирську діяльність у с.Білина Велика, с.Озерне, с.Майничі і с.Фороща Самбірського району, а у 1974 році став настоятелем церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Стебнику з правом обслуговування сіл: Колпець, Солець, Станиля і Модричі, а також міста Трускавець.
А з 1990 року організував нову релігійну громаду, яка через рік стала Свято-Михайлівською парафією у храмі св. Архистратига Михаїла, настоятелем якої є дотепер. Для пастирської служби він обрав Автокефальну православну церкву. Але, попри те, завжди закликав священиків різних конфесій до порозуміння й злагоди заради уникнення конфліктів на релігійному грунті.
У 1991р. на церковному соборі Автокефальної церкви було обрано патріархом Мстислава Скрипника (племінника Симона Петлюри). Радів, коли чув прекрасні промови цієї великої Людини, доля якої була обставлена важкими хрестами. У 1992р. Автокефальна православна церква об’єдналася з митрополитом Філаретом, який очолював Православну церкву в Україні. Так утворилася Українська православна церква Київського Патріархату. Отець Михайло був учасником усіх цих подій. Тішився, коли вибрали другого патріарха Володимира Романюка, довголітнього в’язня радянських таборів. У 1995 р. під час поховання патріарха Володимира на Софіївській площі в Києві в сутичці з «беркутівцями» його й решту учасників похорону нещадно побили. Рука і голова отця Михайла й досі болять.
Ювіляр вважає себе щасливою людиною, бо має прекрасну дружину Теодозію, друга і порадника в радості й горі, трьох люблячих дочок Віру, Надію, Любов, трьох зятів – о.Михайла, о.Володимира, о.Ігоря та чотирнадцятеро внуків, якими дуже тішиться. Активно бере участь у різних церковних і громадських заходах у Стебнику і поза його межами.
У день свого народження ювіляр висловлює щиру вдячність своїм батькам, родині, вчителям, священикам, монахам, монахиням, друзям, ровесникам, односельцям, парафіянам, колишнім і теперішнім диригентам та хористам, провізорам церкви, жертводавцям, будівельникам, працівникам і усім людям доброї волі, які допомагали і допомагають йому. В молитвах не забуває і про тих людей, хто надавав посильну допомогу на лікування внука Михайла-Петра Комарницького і від усієї душі щиро дякує їм. Не забуває отець Михайло у своїх молитвах і тих, яким уділив таїнства Хрещеня, Миропомазання і Вінчання. Добрим словом згадує усіх священиків, а особливо тих, які трудилися на парафії у Стебнику: о.Петра Мекелиту, о.Йосифа Мариновича, о.Стефана Граба, о.Корнелія Чайківського, о.Володимира Іванчука, Петра Герелюка-Купчинського та інших священиків.
Щоб привітати ювіляра, 22 грудня 2011 року, до церкви св.Архистратига Михаїла м.Стебника на святкову Божественну Літургію прибуло багато всечесних отців та людей. Любов Володимирівна зустріла отця запашним короваєм. З проповіддю і промовами виступили всечесні отці, гості й парафіяни, діти з батьками і вчителями, директор Стебницької середньої школи №11 Зеновія Левицька та медики. Від ранку до вечора, а потім впродовж наступних днів не вщухали телефонні дзвінки не тільки з України, а й із-за кордону. З різних куточків землі линули сердечні вітання і щирі побажання на адресу ювіляра.
Цінний подарунок – відзнаку Патріарший хрест і Благословенну Грамоту за заслуги перед Помісною Українською Православною Церквою Київського Патріархату та побожним українським народом – було вручено ювіляру секретарем єпархії о.Миколою Біляком від імені владики, єпископа Матфея Дрогобицько-Самбірської єпархії. Від духовенства отець Роман Цап вручив нагрудний священичий хрест і адресний лист-привітання, що надіслав благочинний Дрогобицького району Ігор Пулик, який у той час перебував на Святій Землі в Єрусалимі. Від представників протестантської церкви о.Михайло отримав велику повну православну Біблію зі щирими словами: «І пам’ятай увесь шлях, яким вів тебе Господь, Бог твій...» (Втор. 8/2) за довголітнє служіння Христовій Церкві та українському народові, за утвердження Христової віри на землі в час гонінь і переслідувань, знущань і поневірянь. Отцю Михайлу Комарницькому також подарували багато-багато квітів, а також торт у вигляді відкритої книги з такими словами:
Скоро час горта життєву книгу,
Вже сторінок 70 минають без зупину,
Нехай ця книга Вашого життя
Має радісних сторінок більше ста!
Цікавий літопис «Барви життя отця Михайла Комарницького» представила творча група під керівництвом Віри Комарницької-Пулик (дочки о.Михайла), Тетяни Ращупкіної, вчителя математики, Марії Цимбаляк, вчителя української мови та літератури, та Ірини Кулик, вчителя географії Стебницької спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №7.
Ювіляра приємно здивував букет-веселка, що мав сім кольорів-десятків як сім барв веселки, які супроводжували отця Михайла все життя. Учитель Марія Цимбаляк розкрила символічне значення кожного кольору: «Червоний колір – символ любові, свободи, величі та боротьби, допомагає впоратися з неприємностями. Ви щира та жвава людина, упевнена в завтрашньому дні. Помаранчевий (оранжевий) – це рух, швидкість, радість, чуттєвість, життєрадісність, товариськість. Цей колір очищує від неприємних відчуттів. Жовтий колір уособлює тепло, колір золота, хліба, ниви, багатства. Ви радієте сонцю, кожному дню, що розпочинається, відкрито йдете назустріч пригодам і відкриттям. Ніщо не лякає Вас і не зупиняє, адже попереду тільки світло, добро й теплота людських сердець. Свята віра допомагає ніколи не засмучуватися. Ви – людина надзвичайно багатої душі. У звичайнісінькому камені бачите дорогоцінний кришталь, у росинці – сонячну веселку, а в повсякденності – дива. Зелений – колір спокою, віри, надії, доброти, колір розвитку, допомагає здійснити мрії. Вашим талантом захоплюються люди, знаходять у Вашій праці відповіді на свої запитання. Блакитний – означає чистоту, ніжність, красу, вірність, простір, небо, далечінь, безкінечність, незвідане і звабливе. Щирість, чесність, тактовність. Тобто всі ті позитивні риси, які Вам притаманні. Синій – мир, спокій, мудрість, звільняє від тривог, дозволяє почути внутрішній голос і прийняти правильне рішення. Фіолетовий – це колір мудрості, натхнення, духовності, благородства, допомагає приймати все, що відбувається із спокійним серцем. Цього навчаєте Ви, а ще володієте вмінням заспокоїти душу і наситити її енергією натхнення.
Отже, веселка – символ посередництва між небом і землею. Це міст, перекинений з неба на землю. Символ радощів, веселості, бо ж і небо, затемнене хмарами, стає веселіше, коли з’являється райдуга. Нехай у Вашому житті буде сонячно та радісно ще багато-багато років!».
Не залишили без уваги свого настоятеля парафіяни і хористи церкви. Від їхнього імені ювіляра привітала Марія Білова з діточками. Не залишились в боргу їмость Теодозія і діти та внуки, які відзняли фільм про отця та подарували йому сімейний календар. Не оминув святкових подій й Ігор Курус, побажавши о.Михайлу Комарницькому доброго здоров’я, яке є запорукою довголітнього життя. Многих і благих Вам літ!
