|
Чи знаєш ти, синку? Ой верше,мій верше,
мій зелений верше
Уж ми так не буде
Уж ми так не буде
Як ми било перше
Лемківська пісня Ну, що синку, гарну пісню мама тобі заспівала? Гарну і дуже сумну. На жаль я не знаю більше лемківських пісень. Не навчили мене мої предки. Не навчили, бо самі їх тільки подумки співали. Як сильна туга за рідні краї підступала, як жаль за рідним селом сердце стискав, а розпач на нових землях спокою не давав. Тоді в подумках,тишком,щоб ніхто і не здогадався,наспівували рідні і милі до душі лемківські пісні. Подумки, щоб не відлякати найзавітнішу надію, яка буде переслідувати все життя. Надію, хоча б ще раз, бодай на хвилинку майнути і крайчиком ока полюбуватися коханою Лемківщиною.
А чи знаєш ти, синку, що мій родовід-це славне племя лемків? Жило це племя на рідних землях Княжої Лемківщини.Тепер це Польша, а не так і давно для історії часу-60 років назад, була це частинка України. Багатої на грайливі шумні і цілющі ріки, на щедрі родючі і благословенні землі, знаменної Карпатськими вершинами. Ця блаженна земля виховала видатних науковців, політиків, знаменитих людей мистецтва, щиро віруючих парафіян, найголовніше-це виплекала в народі любов до рідної Батьківщини, а значить зробила свій народ великими патріотами.
Ти слухай мене синку, бо то є велике і святе почуття-патріотизм. Людина котра не є патріотом своєї Вітчизни, вона сама собі не належить.Чужа для себе. Так ось, слухай, сину. Жив собі той народ з давніх-предавніх часів на тих землях, жив дружно і весело, аж поки лиха година не завітала до них. Прийшла незванною біда і забрала з собою людський спокій і життєву гармонію, а посіяла біль, розпач, страх, тортури і смерть.
Прийшли злі, бездушні, окаяні люди і почали поварварськи знущатися над мирним населенням. Не щадили нікого, на всіх кару знаходили, чи то була безпомічна дитина, чи старенька бабуся, чи жінка-мати. Не можна передати на словах, чого ті бідні люди натерпілися, не можливо описати тих жахів і страждань,що народ витримав. Можна тільки дивуватися, як вони виживали в тих нелюдських умовах.
Нелюди вирішили вигнати лемків з їхніх осель, з рідної і благо-словенної землі, з єдиної вічної і неповторимої Лемківщини.
-Чому? За що?-Так людоньки несамовито кричали. І крик цей густо і важко розходився туманом по гордому Бескиду.
-В чому ми винні?-Голосно і жалісно ридали.І ці нескінченні по-тіки сліз шумно зі стогоном поглинав срібнолентий Сян.
-За що нам така кара Божа?-В розпачі заламували руки від безвихідності. І цю тяжість працьовитих рук відчували на собі политі кров'ю і потом родючі землі.
Гори, ріки, полонини бачили людські страждання, співчували цим щирим і добрим господарям цієї землі, але нічим не могли зарадити. Ніхто не міг їм допомогти. Аж поки не повстали славні герої на захист свого вистражданого народу ,рідної землі, з наміром припинити знущання.Так повстали нескоренні повстанці, справжні патріоти своєї Батьківщини.
А ти знаєш синку, що Лемківщина виховала не одного чи двох, а тисячі відданих патріотів.Тисячі вірних синів і дочок стали охоронцями свого пригніченого народу.
Ось народилася перша Лемківська сотня на чолі зі славним і мужнім командиром Хріном. Це його так, синку, кликали друзі і товариші, повстанці і селяни, а також вороги.Це таке псевдо "Хрін", а звали Степан Стебельський. Командиру подобалось це псевдо. Він сам на себе знаєш як казав? "Хоч я щупленький зате виглядаю як хрін, якому зрубають голову, а він відростає. "Ворог як чув слово"Хрін", то аж тремтів від страху. Бо був командир Хрін невловимим і непереможним. Будучи дуже розумною людиною і знаючи відмінно партизанську тактику, Хрін вмів так обхитрити ворога, що коли ворог тільки потрапляв на слід сотні Хріна, а того вже і близько не було. Сотня ніколи не затримувалася на місці більше ніж 2-3 дні, вона весь час рейдувала, маневрувала. Командир казав:"Нас жеброта ніколи не знайде, але перед нами не втече."Навіть зимою сотня вела бої. Не раз вояки за ніч переходили стільки, що ворожа погоня мусіла обморожена повертатися назад. Він так і вважав, що зима-це матір для партизана, а ліс-батько. Лемківська сотня зимувала під голим небом. Земля для них була ліжком, а обпавше листя і сніг-подушкою і ковдрою. Не раз зранку коли вставали, то шинеля з одного боку була обгорілою від вогню, а з іншого примерзлою до землі. Військо так загартувалося, що ні сніги, ні вітри, морози, дощі, заметілі і всякі природні непогоди не могли побороти партизанського нескореного духу.
"В рейдах мої вояки школились, в боях -гартувались,"-каже командир Хрін. Будучи вчителем за фахом, вчив він також своїх хлопців читати і писати, розказув про політичні події в країні, пояснював історію України. Приділяв велику увагу і духовному життю. Водив сотню до церкви на сповідь і причастя,до плащениці, старався,щоб на великі релігійні свята вояки відслухали Службу Божу. За це партизани-лемки дуже любили свого командира, за ним би і в огонь пішли. Бо командир для них був як батько. Вони так і звали його лагідно "татусю", "наш тато", або "старий". Командир також дуже полюбив своїх лемків. Піклувався про них, радив і розраджував в важкі години нелегкого і виснажливого життя повстанця. Кожного воїна своєї сотні він знав в обличчя, а було у відділі командира Хріна 306 вояків. Так, синку, він був коханим командиром свого любимого війська.
Синку, а як командир Хрін любив пісню. Ой, як подобалось йому, як його вояки-лемки співали.Командир навіть марш для своєї сотні склав "Ми сотня лемківська завзята".
А, як зайдуть бувало в котресь село з піснею, то населення їм на зустріч вийде і давай пригощати-молоком, коржами, пиріжками; дівчата квіти дарують, діти радісно бігають. Дуже любили їх люди, своїх захисників, називали орлами, соколами, героя ми,хлопцями з лісу,дорогими оборонцями, рідним військом, дітьми, а командира називали -наш Хрін Лемківський, наш батько, наш охоронець.
Бо ж знаєш, синку,скількох людей сотня Хріна врятувала від вірної смерті і тортур? Цілі села обороняли від загарбників. Деколи по кілька днів неївши і неспавши, втомлені, виснажені і вичерпані від постійних боїв, проте, воїни завжди були на сторожі свого народу. Як тільки де, в котрому селі, ворог починав лиходіяти, то командир Хрін зі своїм військом тут як тут. Швидко йшов на оборону села, не дивлячись на те, що ворога завжди було в декілька раз більше. "Друзі",-звертався командир до своїх орлів. "Чи ви готові стати в обороні народу?Чи чуєте ви зойки і крики жінок і дітей? Вони чекають від вас рятунку! "Всі кричали"Йдемо! Йдемо!" І хлопці не йшли, а бігли на захист своїх сел, осель, батьків, сестер і братів.
З коня зіскакую негайно
І кличу: "Лемки! Наперед!
Мов стихія, ідуть завзяті
Відважні лемки на ляхів.
"Хрін"
Тільки у такого мужнього і сміливого командира могли бути такі завзяті вояки. Командир Хрін йшов перший до бою, кидався безстрашно в пащу ворога. Був декілька раз ранений. Дуже серйозне поранення мав в бою під Ліщавою Горішньою. Підбив танк і поранився в дві руки. Про бої сотні Хріна ходили легенди по всій Польщі. Вершиною подвигів була смерть заступника міністра оборони Польщи Кароля Свєрчевського 28 березня 1947року під Балигородом.
Командир Хрін зі своєю Лемківською сотнею провів більше сотні боїв, з них тільки три були оборонні, а всі інші наступальні. Як тільки було де чути дзвінкий перебіг бою, люди зразу κазали: "Там газдує Хрін. "Ось такого, відважного, розумного, сміливого і хорошого командира мала Лемківська сотня. Був він справжнім патріотом своєї Вітчизни.
А чи знаєш ти синку, що матір командира Хріна з дитячих літ прививала до нього почуття патріотизму? З юних літ виховувала його в дусі боротьби. Вчила загартовуватись; раннім ранком казала синові бігти прямо до криниці і митися холодною водою. Виховувала в любові до України, розказуючи про батька, котрий в 1918 р. очолив селян ,які повстали до боротьби за незалежність. Прививала почуття гідності і поваги до драматичної історії України, коли посилала сина Степана, майбутнього командира Хріна, прибирати могили вояків УГА. Вчила бути добрим і шляхетним, коли кожного дня давала синові їду, щоб носив політв'язням до тюрми.Ти знаєш, сину, не дай Боже жити в ті часи і бути матір'ю. Це такий тягар для душі, коли посилаєш сина на війну, на боротьбу за незалежність для Батьківщини, щоб наступне покоління жило вільно. А ти, мати, повинна жертвувати своєю дитиною, а в більших випадках дітьми, щоб інші жили без війни. Доля матері- найтрагічніша, їй залишалося тільки терпіти і молитися. Молитися до Бога за дітей, щоб вижили і з честю вистояли в боротьбі. Матір командира Хріна, Елеонора Стебельська виховала свого сина Героєм України. Низький уклін їй за це, від нашого і майбутнього покоління.
Дуже любив командир свою матір і родину, сумував за ними. Але найбільше скучав за своєю донечкою Лілею.
Так сину, мав командир Хрін доню .Безмірно кохав її. Коли він йшов на війну, їй було лиш 4 роки. Дуже часто згадував, мріяв про донечку, бачив її в снах. Не знаючи,чи живе,чи може і вмерла, в думках він просив пробачення:"Лілю! Якщо живеш, або якщо ти ввійшла у вічний спокій-прости мені, що покинув тебе на так довго." Згадував, коли востаннє прощався з донечкою, то вона бігла за ним і кричала в слід: "Тату!Тату мій, вернись! Ти вже Лілю не любиш, що її лишаєш? Ліля піде з тобою!"
Щоб не хвилювати доньку, ніжний татко каже їй, щоб вона виглядала скрізь вікно, а він скоро повернеться. А сам, неоглядаючись, швидко, спотикаючись об каміння, йшов не бачучи нічого перед собою, тільки чув плач донечки.
-Тату мій, тату, вернися!
І коли з часом, близькі йому люди розповіли про те, що всі вже довідались, що він у повстанцях, але не знають яке має псевдо. Польські діти за це били і копали маленьку Лілю та питали ,де її тато. Бідна дитина плакала і казала: "Не бий, я вже не маю тата. Десь пішов і я вже не знаю де..."А вдома плакала перед мамою і випитувала де її тато: "Чому він не прийде,не оборонить мене? Він певно вже не любить Лілю?"
"Ти виглядала довгі роки. Чи виглядаєш ще далі? Сьогодні минуло тобі сім років. Якщо живеш, чи поцілував тебе хто в голівку, щоб ти цвіла, росла і сил набиралася?"
Та чи татуся ти згадала,
Молитву, може ,прошептала
За татка свого,що колись
Кричала: "Татку,татку мій, вернись"
Так до болі сумно згадує про донечку командир Хрін. Переживає за неї, за її долю. В думках весь час повертається до Лілі, до тих солодких і приємних часів проведених разом.
Сину, ці спогади командир Хрін записав в зимку у бункері. Свої почуття і роздуми він виплеснув на папір, з надією, що вони будуть прочитані наступним поколінням. І ось послухай яке послання залишив для найкоханішої донечки Лілі.
"Якщо впаду, то пам'ятай, що батько твій боровся за Україну і за неї загинув.Ти виростай і будь месником за нього. Нераз,бачучи такі маленькі Лілі, як ти, порізані польськими і большевицькими багнетами в селах Завадці Морохівській, Карликові, Терці, я йшов месником на ворожі відділи.
Якщо поведеться тобі шукати свого татка між тисячами могил повстанців, то питай людей,де спочиває Хрін. Виростай, міцній та йди завжди шляхом відданости Україні. Татко твій ніколи не захитався в бою, а коли падав, то від утоми, від ворожих куль. У нас в ці дні немає нікого позаду. Всі ідемо могутнім маршем, щоб принести волю Україні, принести щастя і кращу долю мільйонам маленьких Ліль. Таким, як ти,що страждають в Украні. Щоб вони більше не страждали, щоб батьки не залишали їх на поталу ворогові, щоб вони за ними не тужили- у вільній українській державі.
Радій, що татко твій був учасником великого походу в криваві дні, в насичені пожежами ночі, та снив райдужні сни перемоги і волі."
Командир Хрін загинув. Він як і десятки тисяч інших героїв- повстанців пожертвував своєю сім'єю, родиною, молодістю і найціннішим, що є у людини-життям, задля України і її вільного майбутнього.
Так, синку, Україна ось уже 17 років є незалежною державою. Напевно, десь там, високо у небі, в невіданому для нас житті, наші герої, які своєю кров'ю і смертю виборили волю для нашої Вітчизни, тепер радіють, що їх найзавітніша мрія здійснилася.
Радіють і ті патріоти-вояки, котрі боролися, вижили і ще живуть, вони тішаться і дякують Богу, що український народ нарешті вільний у своїй єдиній країні. На жаль, Україна не дуже спішить подякувати їм за це...
Ананевич Наталя.
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА:
"Літопис УПА",том 30 ст,17,19,65,247,254,257,304,380,445,448,449,457,476, 479.
"Літопис УПА",том 25 ст,25.
Іван.Кривуцький "Де срібнолентий Сян пливе". ст,80.
Марія Остромира "Лемківщина в огні".
|
