Маленького росту, щупленька. Сиве волося акуратно заховане під хустиною. Складає руки на грудях і уважно слухає співрозмовника. Світло-голубі очі, як дві незабутки освіжають загорівше стареньке обличчя. Ніжна посмішка здається назавжди оселилася на цьому лиці і залишила глубокі зморшки. Кожна зморшка-це період прожитого життя. Це портрет моєї любимої бабці Єви.

   Бабцю, я знаю як тобі одиноко, не дивлячись на те, що ми всі тебе дуже любимо. Знаю,що просипаючись вночі, ти, молишся за нас всіх, за дітей своїх, внуків, правнуків, за добрих і уважних невісток. Здоров'я ти просиш для нас і щасливого життя .Багато раз я чула вночі твої звернення до Бога, прохання і подяки за наші долі. Кожного ранку дякуєш за ніч, а вечером коли йдеш до сну-за прожитий день. Про свої хвороби стараєшся не говорити. "Були би діти і внуки здорові, а я вже стара, мені і так Бог сили ще дає"-говориш ти. А сама вночі прокидаєшся і ростираєш руки і ноги, тому що болять. Печінку весь час гладиш, тому що роками поболює .Скільки раз, бабцю, ти губила свідомість-тому що тиск скаче .Але кожного разу, коли я дзвоню і питаю про здоров'я, ти мені кажеш: "Старість вже, Наталко, все болить потрохи, а я у Бога прошу, щоб ви були здорові. Дивись, які зараз страшні хвороби бувають, люди молоді чаще стариків вмирають, нехай береже вас Бог від усяких недуг!"

  Знаю, що життя нелегке прожила. Багато бачила, витерпіла, пережила за свої 87 років. Ще дівчиною поїхала на заробітки в Німечину, три роки працювала наймичкою в німецькій сім'ї. Коли я збиралася в Грецію, ти мені казала: "Ой, Наталю, нелегко жити на чужині, нелегко там на хліб-насущний заробляти".Ти, бабцю, добре знаєш, що таке чужина. Коли в 1944 році Западну Україну розділили по лінії Керзона, українскі землі перейшли до польского володіння.Так "товарищ" Сталін одним своїм рішенням залишив більше мільйона людей без рідної хати, без пробатьківських земель. Ти була одною з тих мільйона жертв невинних. Українці більше тисячі років жили на цих землях.Твої предки рік в рік вели господарство, засіювали поля, обробляли ниви, збирали врожай, тримали скотину, будували хати, і так із покоління в покоління. Майже всі історики пишуть, що вашій працьовитості, вмінню вести господарство- завидували сусідські поляки. А які традиції були в ваших краях, як ви їх любили і дотримувалися, як ви поважали вашу культуру і побут. Віра ваша в Бога була настільки сильна і непереможна, що Божа Ласка завжди була з вами. Але одного трагічного дня, вашу долю вирішили змінити. Ви залишились без хати, без землі, без родини, без Батьківщини. Лемківщина, Холмщина, Любачивщина, Підляща, Перемишель, Ярославль залишились Польші.

  На весні 1946 року вас насильно висилили з вашіх найрідніших земель. З одної сторони НКВД, з іншої польська поліція, спроба до втечі-ростріл. Все, що ти могла взяти тоді з собою, бабцю Єва, -це півторарічний син Мирон, мій вуйко. Погнали вас тоді з вашого с.Полонна, Сяноцького повіту, як скотину, на вокзал, а там загнали в "телятники" і везли на нову Батьківщину, в великий могучий і необ'ємний Радянський Союз. За декілька годин із господарів ви перетворилися в переселинців- жебраків.

  Бабцю, знаю з твоїх розповідей, як вам тоді було важко. Знаю, що синок ноги обморозив і чудом вдалося спасти дитину. Знаю, що ви з дідусем Павлом жили в хаті, в котрій крім вашої сім'ї проживало ще 11 сімей. Знаю, що тиф і голод розгулював між переселинцями. Слава Богу, що він оберіг вас від хвороб і голоду. Потім вас завербували в радгосп "Степовий" Миколаївської області. Тут треба було починати все спочатку. З часом все владналося. Дім дали, город біля дому невеличкий, сад посадили, дітей народили. Ніби то все добре. Але я знаю, бабцю, як тобі хотілося назад, в ті краї, де народилася, де молодість пройшла, де по галявинам бігала, коров пасла. Туди, де до церкви кожної неділі ходила і звісно відмічала всі релігійні свята. Де гаївки водила біля церкви на Паску. Туди тебе серце кликало, туди душа лежала, в ті краї ти в думках літала і мовчки згадувала хату, вулицю, сусідів, рідних і друзів. Часто тебе ностальгія відвідувала, часто душа плакала і смуток закрадувався до душі. Я знаю, як було важко, поки не звикла. Після Мирона народила вуйка Дмитра, потім вуйка Петра, а потім мою маму Галину.

  Бабцю, я хочу тобі подякувати за ту ласку і любов, яку ти мені дала з самих ранніх років мого життя. Кожного літа я чекала, щоб приїхати до тебе в гості.Ти навіть не уявляеш, як я люблю приїзжати до наших родичів- твоїх дітей і звісно до тебе, бабцю, в гості. Як я обожнюю це село і всіх моїх родичів! Адже всі найкращі якості мого характеру я перебрала у вас. Це ви навчили мене помагати бідним, поважати старших, піклуватися тими, хто того потребує.

Бабцю, дай Боже, щоб я була такою щедрою ідобродушною, як ти!Ти даєш коли тебе не просять, а коли хтось і попросить щось, то для тебе це- честь,ти тоді останнє віддаш.

  Нічого і ні для кого не жалієш! Щедра і добра душа! Напевно тому я поступила начитися в Новий Буг, щоб бути поближче до вас, мої дорогі родичі, щоб на вихідні приїзжати до вас. 

Бабцю, дякую тобі за те, що всі мої студенські роки- 5 років -ти мене вивчила.Тяжко тобі було: 1990-1995роки були важкими для всієї країни. Тримала ти всю господарку на своїх крихких плечах. Дідусь Павло помер. А ти, бабцю, тримала корову, качок, курей, за городом доглядала, щоб кожної неділі мені сумку наповнити.На свою пенсію і мою степендію умудрялася і машину заказати і вуголь дістати, газові балони заправити і все це передати мені в Новий Буг. Щиро дякую тобі і моїм родичам, твоїм синам і невісткам, що тобі допомагали. Низький уклін вам усім. Дякую за те, що порадами матиринськими допомагала. Що навчила смачні страви готувати, хліб пекти, повидло варити. Це все і багато іншого я у тебе, бабцю, навчилася.

  Знаю, як тобі обідно, що донька твоя за чужими людьми в далекій країні доглядає, а ти стараєшся сама себе обходити. Тобі допомагають невістки і внуки. Ти ж не хочиш лишній раз їх хвилювати. Сама собі приготовиш, випереш з себе і хліб замісиш і смачних пиріжків для внуків напечеш.Ти у мене молодець! Багато дідусів і бабусь завидують твоїй енергії і інтузіазму. Знаеш як тебе називають? Бойова баба Єва.Ти ж усюди успіваєш, все знаєш, якщо щось треба-дістанеш, якщо комусь погано- поможеш і даш пораду розумну. Ти у мене найкраща! Я знаю, як кожного вечора ти згадуєш Галину, доньку свою, і сумно мрієш, що якщо донька була би біля тебе, не було би тобі тоді так скучно. Що не кажи, а донька-це рідна душа, кровинка. Але доля розпорядилася по іншому. Донька готовить, прибирає, доглядає за чужими їй людьми. І ти бабцю ніколи не потикнула їй в цему. Ти в кожному листі жалієш її. Просиш, щоб берегла здоров'я, радиш повертатися до сім'ї, вибачаєшся, якщо щось не так написала. В кінці кожного листа- рядки: "Крепко-крепко цілую і обнімаю!" Так, бабцю, ти дуже любиш своїх дітей. Жалієш їх, оберігаєш, радуєшся з ними, переживаєш за них. І це несправидливо і страшно, коли батьки ховають своїх дітей. Це велике горе і воно випало на твою долю. Мій дядько Петро, а твій син, котрий був ліквідатором пожежі на Чорнобільскій АС, через деякий час помер.

  Бабцю, ти мені вибач, що згадала про дядька Петра. Я знаю, як ти переживала і плакала за його нещасливу долю, знаю, як ти жаліла його і любила. Нехай земля буде йому пухом.

  Я тобі, бабцю, бажаю, щоб ти дожила до 100 років. Щоб негаразди і хвороби обходили тебе десятою дорогою. Щоб ти завжди була такою швидкою, веселою і доброю. Якби ти знала, як ти нам усім потрібна і як ми тебе любимо. Це я кажу тобі від лиця всіх твоїх дітей, внуків і правнуків. Твоя невістка, тітка Марійка сказала: "У нас залишилася одна мама на всіх." Вона права, ти у нас одна і будемо тебе любити і поважати.Ти, бабцю, мені пишеш: "Наталю, пиши мені побільше. Я чекаю на листа, а потім читаю його кожен день і мені здається, що я розмовляю з тобою." Я постараюся приїхати, привезти тобі грецьких внуків. Ми будемо сидіти на лавці біля кухні з родичами і сусідами.Ти тільки бережи себе. Ми тебе дуже любимо!До зустрічі.

Ананевич Наталя     

м.Захаро. Греція